Ждамаров Сергій — надихаючі історії волонтерів Kernel

Корпоративне волонтерство вже стало невід’ємною частиною культури Kernel, як відповідального бізнесу. Наш проєкт «Корпоративний волонтер» об’єднує працівників навколо важливої соціальної місії та допомагає відчути справжній сенс життя, про що ми часто чуємо від самих волонтерів. Продовжуємо розповідати про людей, які за покликом серця змінюють світ на краще.

Наш сьогоднішній герой — керівник підрозділу закупівель у Хмельницькій та Тернопільській областях Сергій Ждамаров. Він поділився своїм досвідом участі в проєкті «Корпоративний волонтер», а це про 62 історії та особисті зустрічі з пораненими бійцями. Його історія не про гучні слова, а про підтримку, бажання бути поруч із тими, хто зараз цього найбільше потребує.

— Сергію, дякуємо за готовність поділитись досвідом. У кожного він різний і кожен мав свій тригер, щоб прийти у волонтерство. Який у вас?

— Я сам із Запоріжжя, але живу в Дніпрі. Для мене війна — це не щось абстрактне. Це особисте. Дуже багато моїх знайомих пішли на фронт. Є ті, кого вже, на жаль, немає з нами. Маю друзів, які працюють у лікарні Мечникова в Дніпрі, в реанімації, у відділенні інтенсивної терапії. Їхні історії й досвід — це наша реальність. Звісно, я все бачу, чую й не можу залишатись осторонь. Тому коли зʼявився проєкт «Корпоративний волонтер», я долучився без жодних вагань. Їздив у госпіталі, у шпиталі, спілкувався з хлопцями. І знаю: підтримка, навіть найменша, там має надзвичайне значення.

— Кажуть, в житті важливіші прості речі, які заповнюють порожнечу між чимось великим. Про що це у волонтерстві?

— На початку повномасштабної війни хлопців привозили в лікарні фактично без нічого. Без штанів, без шкарпеток, без білизни… Це були дуже складні дні. Я бачив, як у Дніпрі передавали хлопцям речі, переважно секонд-хенд, випраний, але вживаний одяг. І тоді компанія почала формувати набори відновлення. Усе нове, чисте, гарне, окрім одягу багато корисного. Це не просто речі, це відчуття: про тебе не забули, тебе поважають. Так, це прості речі, але вони мають великий вплив на відчуття, емоції на віру.

А ще для ушпиталених важливо просто поговорити. Спілкування інколи цінніше, ніж усе інше. Бо це увага, можливість бути почутим. Їх не треба розпитувати, вони самі починають розповідати. Про воду, яка на передовій дорожча за золото. Про те, як розтягувати пляшку три дні, аби вижити. Про побратимів, про страх, про втрачені домівки. Про мирне життя, яким воно було. І я слухаю. Це найменше, що можу зробити.

— Розкажіть про зустрічі, які вам найбільше запам’ятались.

— Пам’ятаю випадок в реанімації обласної лікарні ім. Мечникова. Там був молодий хлопець, ліву руку якого ампутували майже під ключицю. Але він ще не звик ні до думки, ні до фізичного стану, і постійно намагався щось робити рукою, якої вже немає. Він не хотів ані говорити, ані бачити людей. Для мене це було не просто важко, це було боляче.

Але минає час, за пів року такі хлопці поступово адаптовуються, жартують, змінюються. Вони борються за себе. І це вселяє надію.

Ще запам’ятався хлопець, уродженець Азербайджану, який живе у Дніпрі. Коли ми зустрілись у лікарні, він був під крапельницею, проте був позитивний та усміхнений. Він сказав: «Це моя країна. У мене дружина — українка, і донька тут народилася. Я тут живу. Тож це — моя війна».

— Емоційне виснаження часто супроводжує волонтерів. Де ви берете сили?

— Мене дуже підтримує моя дружина. Для нас це, можна сказати, спільна справа. У неї теж своя волонтерська історія: вона допомагає в реабілітаційних центрах у Дніпрі, консультує хлопців щодо оформлення документів, аби не було помилок. Через це, до речі, можуть виникати складнощі у виплатах чи оформленні статуса пораненого. Моя дружина в цьому добре розбирається і постійно допомагає іншим. У нас це вже певною мірою сімейне волонтерство.

— Ви вже не перший, хто розповідає про спільну залученість членів родини до волонтерства. Це круто! Але з підтримкою чи без кожен волонтер проходить особисту трансформацію. Як у вас з цим?

— Зізнаюся, за ці кілька років став чутливішим. Якісь фільми чи випадкові історії відчуваються сильніше. Усе, що проходить через мене, залишає слід. Але зараз мені допомагає відволікатись спорт. Зал — це моя терапія. Півтори години — і ти вже інша людина. Ще допомагає робота. Вона дає опору, дозволяє триматись емоційно.

І це того варте. Те, що ми робимо з колегами-волонтерами, зараз дуже важливо. Тож якщо ви відчуваєте, що маєте чим допомогти нашим військовим — долучайтесь. Часто треба просто бути поруч з ними. Вислухати, прийняти. І тоді слова самі прийдуть. А хлопці це цінують. Бо вони хочуть бути почутими. Якщо хоча б одному пораненому стало трохи легше після вашого візиту — значить, усе не даремно.

«Якщо відчуваєте сили допомагати — дійте», — каже Сергій. І нам цей маніфест дуже відгукується. Дякуємо, Сергію,за досвід, залученість та внесок в нашу спільну Перемогу!