«Волонтерство — це щире бажання допомогти»: Анна Пріла про якості, потрібні волонтеру

Про свій волонтерський досвід, емоційні зустрічі, труднощі й радощі допомоги військовим розповіла економістка з фінансової роботи Кернео Анна Пріла.

Анно, опишіть кількома словами, що для вас означає волонтерство?

Я відчуваю себе щасливою після кожного відвідування. Коли бачу, що пораненому стало трішки тепліше від нашої зустрічі, уваги чи простої теплої розмови. Відчуваю внутрішній спокій від того, що роблю щось корисне для поранених військових. Волонтерство для мене — це можливість ділитись своєю внутрішньою силою та енергією з тими, кому вона найбільше потрібна.

Коли ви вперше зрозуміли, що хочете допомагати?

З самого початку повномасштабної війни. Було дуже сильне бажання щось робити, але я не могла зрозуміти, що саме. Донатити? Готувати їжу? Організовувати збори? Здавалося, цього недостатньо. І коли вже почався наш проєкт «Корпоративний волонтер», я зрозуміла, що це моє місце, і я хочу вкладатися максимально.

Важливо, щоб кожна людина, яка хоче почати свій шлях у волонтерській діяльності, діяла за власним бажанням та від щирого серця. Треба відчувати, що ти на своєму місці.

Ви в «Корпоративному волонтері» від самого початку. З чого все починалось?

Я дізналась про проєкт у липні 2024 року від колег та вирішила долучитись. Потрібно було додатись до групи в Telegram, де була вся необхідна інформація і комунікація з іншими волонтерами. Також були списки поранених з номерами телефонів та локаціями: місто та лікарня, у якій вони перебувають.

Від кураторів проєкту ми завжди отримували усю необхідну інформацію та допомогу. Моя задача як волонтера — зв’язатись з пораненим та домовитись про зустріч, після чого в призначений час провідати його в лікарні та передати пакунок. Я та мої колеги-волонтери відповідаємо саме за Одеський регіон, бо тут живемо та працюємо. Для участі в проєкті важливо мати комунікаційні навички та особисту відповідальність.

За два роки проєкт дуже виріс. У нас з’явився зручний додаток в Power Appss, що дозволяє нам оперативно отримувати інформацію. У кожному регіоні є наші корпоративні волонтери, які не залишать жодного пораненого без уваги. Також є Telegram-канал для поранених військових, де вони можуть спілкуватися та отримувати консультації з юридичних питань.

Що було найскладнішим на початку?

Додзвонитися. Військові не завжди виходять на контакт. Телефони можуть бути заблоковані, люди можуть бути після операцій або просто не мати сил говорити.

У мене був випадок, коли я дуже довго шукала одного хлопця. Уже майже здалася, але відчувала: ні, я маю його знайти. І знайшла. Виявилось, що він отримав важке поранення, внаслідок чого втратив ліву руку та здатність ходити. У лікарні опинився з кнопковим телефоном, далеко від дому, без підтримки рідних. Коли я прийшла до нього у лікарню, ми спілкувались дві години. І про те, чого він наразі потребує, і про те, як він садив картоплю вдома та чим займався до війни.

У якийсь момент він почав усміхатися. Тоді я ще раз зрозуміла: ми приходимо не просто передати пакунок. Ми приходимо поділитись своїм теплом та енергією, приділити увагу та показати людині, що вона потрібна та не самотня. У цій ситуації мені допомогла моя віра в те, що я знайду пораненого, і звичка не здаватись завчасно. А ще — вміння слухати та підтримати розмову на будь-які теми.

Чи легко військові погоджуються на контакт?

Не завжди. Вони можуть перепитувати: «А звідки у вас мій номер?», «Хто ви?». І це нормально. Думаю, вони дивляться месенджери, фотографії, перевіряють, чи це не фейк. Тому тут важливо не тиснути. Я ніколи не дзвоню по десять разів.

Якщо не відповіли, пишу повідомлення: «Добрий день, я волонтер з компанії Кернел, ми хочемо до вас приїхати». І чекаю. І знаєте, що найчастіше кажуть? «Мені нічого не треба, передайте тому, кому важче». Вони більше переживають за інших, ніж за себе. Тому тут важливо зуміти пояснити людині, що саме несе наш візит.

Як знайти правильний підхід до пораненого військового під час телефонної розмови?

Це треба відчувати. Спочатку варто просто привітатися й запитати: «Чи зручно вам говорити?». Якщо людина каже, що їй погано чи вона перед операцією, значить, не треба продовжувати.

Дуже рятують повідомлення. Людина прочитає тоді, коли їй буде комфортно, і сама вийде на контакт. А далі — усе індивідуально. Десь гумор допомагає, десь — просто спокійний тон.

А як проходять самі зустрічі?

Завжди по-різному. Буває, заходиш у палату — і атмосфера дуже важка. А буває — жарти, сміх, усі раді. Пам’ятаю хлопця, у якого була ампутація рук і ніг. Ми дуже хвилювалися перед зустріччю з ним. Але коли зайшли до палати, побачили життєрадісну людину з жагою до життя, відкриту до спілкування з нами. Ми досить легко, по-дружньому поговорили.

А бувало, що людина одразу казала: «Мені дуже погано». І тоді ти просто залишаєш пакунок, бажаєш здоров’я й не нав’язуєшся. Тут дуже важливо вміти оцінити ситуацію та підлаштуватись під неї, а не все робити наче за сценарієм.

Що люди найчастіше не розуміють про волонтерство у шпиталях?

Що це потрібно робити не для галочки. Це велика емоційна робота. Треба бути завжди в ресурсі. Відчувати, коли пожартувати, а коли краще просто мовчки посидіти поруч. І ще дуже важливо приходити не з жалем. Люди це миттєво відчувають. Потрібно приходити з теплом, з повагою, з живою енергією.

Ви багато говорите про ресурс і внутрішній стан. Чому це так важливо?

Тому що волонтер віддає дуже багато енергії. Якщо ти сам порожній, роздратований, депресивний, ти нічого не зможеш дати людині, якій і так важко у лікарні.

Особисто я намагаюсь бути завжди в ресурсному стані. У цьому мені допомагає мій внутрішній позитив, заняття спортом, прогулянки біля моря, спілкування з такими ж позитивними людьми, яскраві подорожі. Так я наповнююсь. Бо коли ти заходиш у палату, ти маєш принести людині світло, підтримку, тепло. Ось це дуже важливо.

Що б ви порадили тим, хто хоче почати волонтерити, але боїться?

Спочатку потрібно зрозуміти та відчути, що волонтерство — це дійсно ваше щире, усвідомлене бажання. Оцінити свій стан, чи ви дійсно готові ділитися та підтримувати, допомагати. Перший раз йти до пораненого краще з кимось досвідченішим або просто з другом. Так легше. І не боятися пробувати. Бо поки не спробуєш, не зрозумієш, твоє це чи ні.

Волонтерство — тільки про щирість. Люди дуже добре відчувають, з якою енергією ти до них приходиш.