Євген Назаренко про велику силу маленьких жестів, волонтерство та підтримку бійців

Сьогодні нам особливо важливо підтримувати одне одного. Навіть маленький жест може стати великою силою для тих, хто проходить через труднощі. Посмішка, смаколики або щира розмова здатні повернути віру та додати сил боротися далі. Саме тому Євген Назаренко, фахівець з оформлення перевезень Харківського офісу Kernel, відвідує поранених військових і щоразу нагадує: вони не самі, поруч є підтримка.

Євгене, розкажіть, як і коли ви почали займатися волонтерством? Що або хто вас вмотивував?

Насправді ніхто не мотивував безпосередньо. Коли в Kernel запустили «Корпоративного волонтера» Анастасія Алтуніна запропонувала мені долучитися. Хлопців, які потребували допомоги, було багато, а я мав бажання підтримати їх. Спершу навіть не усвідомлював, що це настільки важливо. Коли ми починали, то не знали, як все піде, як бійці нас сприймуть, чи зможемо ми їм допомогти, чи знайдемо правильні слова. Але захотілося спробувати, бо ми розуміли: можливо, це маленька допомога, а для когось вона може мати величезне значення.

А чим саме ви займаєтесь зараз? Кому та як допомагаєте?

У Києві хлопці й дівчата складають списки поранених військових у лікарнях країни. Потім ми отримуємо ці списки, зв’язуємося з бійцями телефоном чи через месенджери. Домовляємося про зустрічі, відвідуємо їх у лікарнях. Kernel надає набори відновлення, де є найнеобхідніше. Але я також завжди беру з собою ще щось додаткове: смаколики, чай, цукерки, щось приємне, аби трохи покращити настрій хлопцям.

Розкажіть, як проходять ці зустрічі?

Спершу було досить складно: не всі знали компанію Kernel, дехто з військових хвилювався, звідки у мене його номер. Потрібно було пояснювати, хто ми та з якою метою приходимо. Зараз трошки простіше з цим, але іноді перед зустріччю теж розповідаємо про себе, аби хлопці розуміли, що ми дійсно хочемо допомогти й підтримати, що це не формальність.

Коли приїжджаю на місце, теж невідомо, чого очікувати. Бувають бійці з різними пораненнями, різним станом здоров’я. Іноді треба бути дуже уважним щодо того, як спілкуватися, що сказати, а про що краще промовчати. Треба трошки психологічної підготовки, щоб зрозуміти, як поводитися з людьми, які пережили стільки стресу та травм.

Можете поділитися якимось випадком, який вас особливо вразив?

Їх було чимало. Наприклад, на початку літа я спілкувався з хлопцем, який мав дуже серйозне поранення: у нього не було очей, він переніс операцію, був контужений. Перші кілька хвилин знайомства мені було непросто підібрати слова. Окрім того, треба було говорити досить голосно, адже він погано чув. Я намагався бути уважним, дуже обережним у кожному слові, адже бачив, як йому складно, який він пригнічений.

Але більшість бійців, навіть із серйозними пораненнями, залишаються позитивними. Є такі, що розповідають історії з фронту з гумором, жартують, діляться досвідом. Один хлопець з Харкова мав контузію, поранення рук і ніг, але говорив з таким позитивом про те, як вони заходили на позиції, як боролися… і це насправді надихає. Навіть у складних обставинах вони залишаються людьми, готовими підтримувати інших.

Про що військові розповідають найчастіше?

Більше про фронт, ніж про особисте. Розповідають історії з бойових позицій, як вони працювали, які складнощі пережили, що їм допомагало триматися. Іноді розповідають про сім’ю: дітей, дружин, батьків, собак. Хтось ділиться планами після відновлення, але частіше вони говорять про тут і зараз, бо стрес дуже великий. Їм важливо, щоб хтось вислухав, просто побачив їх, почув. Це теж допомагає їм зцілюватися психологічно.

Як ви особисто справляєтесь із емоційним навантаженням після таких зустрічей?

Іноді буває досить важко, особливо коли бачу серйозні травми та зневіру. Але в цей момент я розумію: зараз моя підтримка потрібна. Багато бійців хочуть просто поговорити, поділитися пережитим. І це не тільки для них терапія, це і для мене. Коли я виходжу з таких зустрічей, розумію, що ці маленькі дії можуть мати велику користь для наших воїнів.

Що б ви порадили тим, хто хоче почати волонтерство, але ще не наважився?

Не боятися. Треба йти на зустрічі, спілкуватися, долати власні упередження. Ми самі собі часто ставимо бар’єри, а насправді ці хлопці – такі ж люди, як ми з вами, але, на жаль, з пораненнями. Вони хочуть бачити інших людей, хочуть спілкування. До них треба йти не як до незнайомця, а як до друга чи родича. Маленька увага, посмішка, розмова – це неймовірна підтримка. Волонтерство стало частиною мого життя, і кожна поїздка дає не тільки емоційний досвід, а й розуміння, наскільки важливо зараз підтримувати одне одного.