Віталій Сіроноженко: «Щирість це найважливіше»

Волонтерство — це не лише про допомогу. Це про відчуття плеча поруч. Про прості дії: подзвонити, приїхати, підтримати, вислухати. Саме так народжується довіра і сила спільноти. 

Волонтери Kernel щодня відвідують поранених військових. Про те, як це відбувається і що важливо для тих, хто хоче долучитися, розповів менеджер із закупівлі та волонтер Віталій Сіроноженко. 

Віталію, з чого почалося ваше волонтерство? 

Моє волонтерство почалось у 2022-му, як і в багатьох. Тоді я жив на два міста: Запоріжжя та Пологи. У Пологах працював, мав нерухомість. Коли місто окупували, я виїхав до Запоріжжя. Залишився без роботи, але сидіти склавши руки не міг. 

Ми укріплювали блокпости, підводили електрику військовим, ремонтували машини своїми силами. Навіть фарбували їх балончиками, щоб не були білими чи сірими. Ми не майстри, але хотілося бути корисними. 

Потім потрібні були волонтери, які не боятимуться їздити в Оріхів і Гуляйполе. Туди вже діставала артилерія. Я долучився. Страшнувато було, але військовим там ще страшніше. 

Коли я почав працювати в Kernel, приєднався до проєкту «Корпоративний волонтер». Мій керівник Сергій Ждамаров запропонував підхопити цей напрямок — я погодився одразу. Спочатку їздив із ним, потім уже самостійно. Колектив у нас невеликий, але всі знають про мої поїздки й підтримують. 

Як саме допомагає команда «Корпоративного волонтера»? 

Порадами, логістикою, речами. Колеги Анастасія Алтуніна (менеджерка проєкту) та Тетяна Кріль (учасниця проєкту) підтримують мене з самого початку. 

Пам’ятаю першу розмову з Анастасією. Вона сказала, що ми дуже дружні. І це правда. Немає такого, що хтось «зайнятий, передзвоню пізніше». Якщо не вистачає сумки — за годину вже скидають номер ТТН. Відчувається, що ми справді спільнота — разом робимо щось важливе. 

Бувало, що я не міг додзвонитися до військового. Тоді підказали писати у всі месенджери, бо вони не завжди користуються звичайним зв’язком. І це працює. 

Є ще один дуже особистий момент. Мені подарували рюкзак «Корпоративного волонтера». Донька, їй 14 років, сама забрала його і сказала, що буде ходити з ним до школи. Ми з дружиною хвилювалися, але вона пишається. І мені дуже приємно. 

Розкажіть про відвідини поранених. Як проходять зустрічі? 

По-різному. Дехто одразу відкритий, особливо ті, до кого родини не можуть часто приїжджати. Їм треба поговорити. Іноді розмова важливіша за саму допомогу. 

Коли вони бачать у сумках вітаміни, книжки, дитячі малюнки — це дуже зворушує. Бувало, що очі були на мокрому місці. 

А є й такі, що кажуть: «Мені нічого не потрібно». Я не тисну. Кажу: «Нічого від вас не потрібно. Просто подивіться». І настрій змінюється. Часто вже після мого від’їзду телефонують: «Дякую, я не сподівався, що так багато всього буде. Дуже потрібні речі». 

Про що розповідають військові? 

Хтось говорить про війну і важкі речі — їм треба виговоритися. Після таких розмов сам виходиш пригнічений. Особливо тяжко, коли це хлопці з ампутаціями, зневірені, не можуть прийняти зміни в собі. Але є й такі, що заряджають. Наприклад, я зустрічався з нашим колегою, який отримав контузію від КАБа. Снаряд впав дуже близько, стовп біля нього рознесло, а він дивом залишився живий. Мав ураження внутрішніх органів, проходив відновлення. Я пакунок «Відновлення» сумку, хотів донести до палати, а він забрав: «Я сам можу». Ми довго говорили, жартували. Я вийшов від нього з відчуттям натхнення. 

Був і молодий хлопець з ампутацією ноги. Він дуже переживав, що тепер людина з інвалідністю. Але водночас говорив про плани: хотів би працювати в ІТ, будувати життя далі. Я ще до зустрічі телефонував і питав розмір взуття — не знав про ампутацію. А коли приїхав і побачив, мені стало незручно. Він усміхнувся і сказав: «Нічого, знадобиться. Я ж буду ходити». 

Більшість думає не тільки про себе. Вони часто кажуть, що хочуть повернутися на фронт. Для них підрозділ — друга родина. Навіть хлопець із ампутацією говорив, що хоче повернутися хоча б допомагати. 

Це виснажує? Що допомагає триматися? 

Спочатку було тяжко. У мене загинуло кілька друзів. Смерть друга Максима стала великою втратою. 

Після зустрічей я ще довго думаю про хлопців. Про того майбутнього айтішника, наприклад. Дуже хочу, щоб у нього все вийшло, щоб його іскра не згасла. 

Я розумію, що їм важче. Тому я наче не маю права розклеїтись. У них попереду реабілітація, протезування, адаптація. 

Дуже допомагає сім’я. Дружина підтримує. Якщо щось накриває — говоримо багато і щиро. 

Що б ви порадили тим, хто хоче долучитися до волонтерства, але сумнівається?

Треба пробувати. Якщо спробував і не зміг — тоді краще не треба. Їхати до поранених із сумним обличчям і на нервах не варто. Але більшість тих, хто поїхав один раз, залишаться у волонтерстві надовго. 

Не треба боятися говорити з хлопцями. Для цього не потрібні особливі навички — тільки щирість. Я не психолог, але в розмові все само йде. Видно по людині, куди можна заходити, а куди ні. Якщо хтось не налаштований — я не нав’язуюсь. 

Головне — не бути фальшивим. Військові це відчувають одразу. Краще чесно сказати: «Я не знаю, не розумію», ніж вигадувати. Щирість — найважливіше.