Вадим Медвідь про підтримку, побратимів і силу позитиву: «Після поранення життя не зупиняється»

Період реабілітації – це випробування не лише для тіла, а й для духу. У цей час особливо цінна підтримка з боку тих, хто розуміє цей стан. І тут на допомогу приходять волонтери Kernel. Серед них Вадим Медвідь, фахівець із моніторингу та диспетчеризації кластеру Дружба-Нова, який сам воював, був поранений, пройшов реабілітацію. Вадим неабияк розуміє побратимів і ділиться з нами тим, як саме краще їх підтримувати.

Вадиме, як ви почали волонтерити?

Я колись казав Анастасії Алтуніній, що, напевно, я щось ще не зробив у житті. Але тепер хочу це зробити. Коли побачив, що Kernel створює такий проєкт, одразу написав, що беру участь. Я, як ніхто, розумів, наскільки це потрібно, бо сам був у схожій ситуації. І я бачив своїх побратимів, які були, на жаль, у гіршому стані, ніж я. У мене є родина, друзі, колеги – мене підтримували всі десять місяців моєї реабілітації. А є хлопці, у яких немає ні сім’ї, ні близьких. Вони самі. І це неймовірно складно.

Коли я свого часу потрапив у шпиталь, у мене була запальничка, ремінь і ланцюжок. Більше нічого. Через тиждень-два вже потрібні якісь шльопанці, спортивні штани, речі для щоденного життя. Це дрібниці, але вони важливі.
Тому, коли я побачив, що компанія запускає волонтерський проєкт, навіть не вагався. Це дуже правильна справа.

Ви були у «Корпоративному волонтері» з самого початку?

Так, з самого початку. Наші керівники запитували мою думку і про організацію, і про підхід до військових. З нами працювали психологи. Є у нас чудова колежанка, психологиня Олена Ніколська. Вона вчила, як правильно говорити з пораненими. 

Мені, може, простіше, бо я сам військовий, звик до чорного гумору. Його серед поранених чимало. Іноді цивільні почуваються некомфортно. Але я завжди казав: не треба боятися говорити. Наприклад, мене якось питали: як прийти до хлопця з ампутацією і подарувати йому крокси? А я кажу, що сьогодні він без ноги, а завтра буде на протезі – і йому ці крокси знадобляться. Навіть якщо ні, поруч у палаті побратими, комусь точно стане в пригоді. Набори відновлення, які ми передаємо, дуже продумані. Там усе те, що дійсно потрібно у перші тижні після поранення: речі, засоби гігієни, вітаміни, книги, навіть дитячі малюнки для підняття настрою.

Як проходить спілкування з хлопцями у шпиталях?

Є різні люди. Є ті, хто просто каже «дякую» і все. Є ті, хто прив’язується, з якими ми потім продовжуємо спілкуватися. Деякі хлопці навіть стають друзями. Знаю, що наші волонтери з різних регіонів досі тримають зв’язок із пораненими, яких відвідували.

На сьогодні вже близько тисячі військових отримали нашу підтримку. Це як два батальйони, і це дуже багато.

Як знайти спільну мову з пораненими?

Я завжди кажу: ми всі люди, і військовий – не виняток. Головне – не нав’язуватися і не питати про війну, якщо людина не хоче говорити. Просто поговорити, вислухати. Якщо людина була закрита до війни, то вона, найчастіше, і після буде така. А якщо відкрита, то швидко знайдеш спільну мову.

Ми їздимо до хлопців з колегами Олею Лавріненко та Наталією Антоненко. І якось ми приїхали до чоловіка, а я бачу під ліжком нашу сумку з логотипом Kernel. Питаю: «Тобі вже привозили?» Каже: «Так». То я йому прямо кажу: «Брате, вибач, але ми заберемо цю сумку, бо ще є хлопці, які не отримали». І він: «Без проблем, головне, що ви приїхали поспілкуватись». Ми пообіцяли за нагоди й втретє до нього зайти.

Про що найчастіше говорите з хлопцями?

Про все. Хтось розповідає про фронт, про штурми, про побратимів. Хтось – про родину, дітей, плани. Є хлопці, які кажуть: «От реабілітуюсь – і назад, до своїх». І таких дуже багато. Останній хлопець, якого я відвідував, був із Закарпаття. Казав, що після лікування обов’язково повернеться до побратимів.

Інші питають про роботу, цікавляться, чим займається Kernel, чи можна влаштуватися. Ми розказуємо, допомагаємо, даємо контакти. Часто питають і про документи, лікування, протезування, бо не завжди все зрозуміло. Я розповідаю, де краще протезуватися, на мою думку, що писати, куди звертатися. Бо я сам це пройшов.

Ви завжди говорите з гумором і оптимізмом. Звідки берете цей заряд?

Мені пощастило з людьми. На роботі – класний колектив, на фронті – сильні побратими. Після мого поранення минуло три роки, а я тільки більше переконався: не можна сідати й жалітися, треба щось робити.

Є люди, які вважають, що їм усі щось винні. А я кажу: роби далі те, що повинен робити. Не можеш воювати – допомагай. Не допомагаєш – хоча б не заважай.
Ми живемо у воюючій країні. І кожен має робити щось, щоб ми перемогли.

У мене син, йому 12 років. Я не хочу, щоб він воював. Тому хочу зробити все, щоб допомогти зараз, щоб він не мав цього робити потім.

Що для вас найкраща реабілітація?

Спорт. Я всім кажу: якщо вже точно звільняєшся зі Збройних сил, іди в спорт. Це найкраща терапія. Нема настрою – ідеш у зал. Є настрій – теж ідеш.

Я сам займаюся регулярно. Цього року потрапив до збірної України зі стронгменів. Їздив у Мадрид, привіз одне золото і два срібла. Це додає сил. І доводить: життя не зупиняється, треба рухатись уперед.