Тетяна Кріль: «Ми поруч — і це має значення»

Волонтерство стало невід’ємною частиною життя команди Кернел. Як і системна допомога військовим, готовність підтримати в будь-який момент і відповідальність перед нашими захисниками. Своїм досвідом поділилась Тетяна Кріль, фахівець з комплаєнсу, яка активно долучена до волонтерського проєкту й підтримує його ідейно та технічно. Тетяна розповіла про свій шлях у волонтерстві, зустрічі з пораненими у шпиталях і те, що насправді означає бути поруч.

Трьома словами: що для вас волонтерство?

Це підтримка, вдячність і відповідальність перед нашими захисникам.

Коли ви почали свою волонтерську діяльність і з чого саме?

Моя волонтерська діяльність почалася з перших тижнів повномасштабного вторгнення. Тоді разом із подругою ми виготовляли хімічні грілки, розпалювачі й передавали їх безпосередньо бригадам на передову. А коли я дізналася про проєкт «Корпоративний волонтер», одразу зрозуміла, що точно братиму в ньому участь, робитиму все, що від мене залежить.

Чим ви займаєтесь зараз?

З початку проєкту я відвідую поранених у шпиталях і також займаюся адмініструванням нашої автоматизованої системи волонтерських проєктів. Якщо у колег виникають питання щодо роботи системи, завжди допомагаю. Тобто я максимально залучена в цей процес.

Як проходять відвідування і як змінилася ваша робота з часом?

Спочатку я відвідувала поранених сама у своєму місті. Згодом до мене долучилися колеги, і тепер ми їздимо разом. Так набагато легше: і організаційно, і емоційно. Після відвідувань ми можемо одразу проговорити свої відчуття, переживання, і це дуже допомагає.

Також розширилася географія: тепер ми відвідуємо військових у різних областях і можемо охопити більше лікарень і підтримати більше поранених.

Який момент запам’ятався вам найбільше?

Це був перший рік волонтерства. Під час відвідування ми довго спілкувалися з військовим на різні теми, і в кінці він сказав, що йому стало набагато спокійніше після розмови зі мною. Навіть більше, ніж після розмови з психологом, яка відвідувала його раніше. Тоді я чітко зрозуміла, що рухаюсь у правильному напрямку і справді роблю важливу справу.

Про що зазвичай говорять військові під час спілкування?

Про різне: про свій бойовий досвід, про побут та життя на фронті, про сім’ю, друзів, близьких, які підтримують, про те, чим займалися до війни і що планують робити після перемоги.

У кожного свої історії, свої плани, але важливо, що вони бачать своє майбутнє. Хтось хоче подорожувати, хтось мріє розпочати власну справу, багато й тих, хто планує продовжувати службу в ЗСУ. Але трапляються поранені, які не дуже налаштовані на розмову, і це теж можна зрозуміти.

Що робити, якщо військовий не хоче спілкуватися?

Ставитися з розумінням і не тиснути. Це їхнє право. Іноді навіть просто побути поруч або помовчати — це теж підтримка.

Як волонтерство вплинуло на вас?

Мені складно сказати, що це щось кардинально змінило. Зараз це просто частина мене, якась внутрішня потреба допомагати.

Що б ви сказали людям, які думають почати волонтерити, але не наважуються?

Страх і сумніви — це нормально. Але варто хоча б спробувати. У «Корпоративному волонтері» потужна підтримка: новачків супроводжують колеги, можна поїхати разом, просто подивитися, поспостерігати. Ніхто не залишає людину одну, ми завжди поруч, підкажемо, зорієнтуємо.

Як люди можуть підтримати військових уже зараз?

Просто зробити перший крок і обрати те, в чому ти можеш допомогти. Це може бути що завгодно: донати, поширення зборів, виготовлення маскувальних сіток. І дуже важливо не знецінювати навіть маленькі свої дії. Те, що на перший погляд здається незначним, для когось може бути дуже цінним.