Ольга Борзенко — надихаючі історії волонтерів Kernel

Кажуть, важкі часи народжують сильних людей, а сильні люди створюють добрі часи. Саме про це проєкт «Корпоративний волонтер» — про силу, підтримку, допомогу та вдячність. Історії волонтерів надихають, іноді розчулюють і завжди вселяють надію. Підготували для вас нову порцію надії та доброти: історію волонтерки Ольги Борзенко.

Ольга працює керівницею відділу контролінгу інвестицій. Але сьогодні ми познайомимо вас із Ольгою-волонтеркою, яка не тільки допомагає захисникам, але й записує їхні історії, створюючи живий літопис найновішої історії України. Отже, Ольга Борзенко про допомогу пораненим, котиків у бліндажі та літопис історії України.

— Олю, розкажи нам коли та чому ти почала допомагати військовим?

— Літо 2022 року я провела в Миколаєві, і, мабуть, не треба пояснювати, що відбувалось у місті в той час. Я була близько до лінії оборони, спілкувалася з хлопцями, які захищали місто, на власні очі бачила, як їм потрібна наша підтримка. Я волонтерила разом зі своїм чоловіком: варили хлопцям каву, розмовляли, допомагали чим могли. Я розуміла, що потреб дуже багато і робила все, що було в моїх силах. Але на той час масштабного волонтерства ще не було, це все тільки починалося. Той досвід, звісно, став відправною точкою. Коли в Kernel оголосили про ініціативу відвідувати військових у госпіталях, я зрозуміла, що це саме те, що мені треба.

— В чому ти знаходиш натхнення?

— В тому, що хлопцям це дійсно потрібно. Вони роблять неймовірно важку й важливу роботу, жертвуючи своїм здоровʼям та нормальним цивільним життям, яке можемо собі дозволити ми. Знаєте, мене зачепила зустріч із 19-річним хлопцем у госпіталі під Києвом. Він був медиком, сином військових, і з перших днів повномасштабного вторгнення пішов на фронт. Тобто коли він долучився до війська, йому було лише 18 років. Його щирість і відкритість зачепили мою душу. Це такий юнак, який мав би зустрічатися з дівчатами, жити звичайним життям, але натомість він воює за нашу країну.

Окрім бажання допомогти, у мене є мрія. Ми записуємо історії хлопців, і я відчуваю, що ми пишемо найновішу історію України. Це може залишитися просто мрією, але, можливо, колись ми навіть видамо книгу з цими історіями. Кожна з них — це важлива частина нашого сьогодення та майбутнього.

— Які це історії? Про що розповідають військові?

— Дуже багато історій, і кожна унікальна. Наприклад, хлопці розповідали, як разом з нашими «тракторними військами» схитрували й обманом захопити ворожий БТР, відвезли його далеко в тил і використали для своїх потреб. Винахідливість наших людей вражає!

Або історія про бойових котів, які попереджають про дрони. Коли ми бачимо фото й відео, де воїни в бліндажах з котиками, це здається милим. Але насправді тварини мають чутливий слух і можуть першими почути дрон або наближення ворога. Виявляється, що це неодноразово допомагало хлопцям вчасно зреагувати. І я зараз не жартую.

Розповідають також про свої мрії та плани на після перемоги. Дуже приємно бачити їх очі в цей момент — у них надія.

— А про що вони мріють?

— Кожен про своє, але всі мріють повернутися додому. Дехто хоче відбудовувати свої міста, хтось планує одружитись, а хтось мріє просто побути з родиною. Важливо, що всі вони хочуть залишатися в Україні та будувати її майбутнє. І коли я це чую від поранених військових, то розумію, що ми просто не маємо права занепадати духом.

— Тобто ці зустрічі мотивують. Але ж іноді бувають емоційно непрості розмови?

— Так, іноді дійсно важко. Буває, що після цих зустрічей я мовчу кілька днів. Я намагаюсь планувати відвідини напередодні вихідних, аби був час зібратися. На щастя, мене дуже підтримує родина. Вони все розуміють, і коли я повертаюсь морально виснаженою, рідні намагаються усіляко потурбуватись про мене.

Трапляються різні настрої, звісно. Ми зустрічаємось з воїнами, які перебувають у лікарнях зі складними пораненнями. Дехто деморалізований та засмучений, вважає, що їх усі залишили та кинули. З ними потрібно говорити, але дуже обережно та по-доброму. Показувати, що ми про них знаємо, памʼятаємо, що ми шукали їх, аби допомогти. Але я оптимістка, тому завжди намагаюся налаштовувати хлопців на позитив, як би складно не було у цей час мені. Кожна зустріч — це не лише передача корисного набору, але й важлива розмова, можливість вислухати та підтримати.

— А що військові говорять про набори Відновлення?

— «Це все мені? За що?» — таке чуємо найчастіше. Ми відповідаємо: «Просто ми вас любимо». Дуже щемливо й приємно бачити, як хлопці дивуються, як знаходять у наборах те, чого їм не вистачає. Ще вони починають ділитись з побратимами, друзями в палаті. Це завжди дуже по-доброму.

— Що для тебе найцінніше в роботі волонтера?

— Мабуть, відчуття, що ти робиш щось важливе не лише для конкретної людини, але й для всієї країни. Я відвідала вже 25 поранених бійців і на цьому не зупиняюсь. А історії, які ми збираємо, це не просто спогади, а частина майбутньої історії України. Я щаслива бути учасницею цього процесу і мати змогу зробити свій внесок у перемогу. Я завжди кажу: «Спробуйте хоч раз поїхати до наших військових: поспілкуватись і допомогти. Ви все зрозумієте самі. І просто не зможете не допомагати».