Олександр Волощук: «Коли ти віддаєш — ти наповнюєшся»

Допомога пораненим військовим важлива і для них, і для людей, які долучаються до таких ініціатив. Для захисників це можливість відчути увагу й підтримку. А для волонтерів — зробити щось дійсно цінне та надихнутися силою людей, які проходять непростий шлях відновлення.

Своїм досвідом волонтерства, зокрема зустрічей з пораненими воїнами, поділився Олександр Волощук, керівник елеватору Гусятин Kernel.

Олександре, розкажіть, будь ласка, як почалася ваша волонтерська історія. Чому ви долучилися до цього проєкту?

Я завжди любив брати участь у різних громадських і волонтерських ініціативах ще зі студентських років. Це мені було близьке. І, звичайно, коли почалася війна, виникло сильне бажання бути корисним, допомагати.

Коли наш HR-менеджер запропонувала долучитися до проєкту «Корпоративний волонтер», відвідувати поранених військових, я погодився без жодних сумнівів. Це дуже крута, сильна ініціатива. Людям у лікарнях, у таких непростих обставинах, важливо відчувати, що про них пам’ятають. Їм треба знати, що бізнес, компанії, суспільство — дякують їм. Вони потребують не лише допомоги, а й людського спілкування, емоційної підтримки.

Поділіться, як проходять зустрічі з військовими? Як знаходите спільну мову з хлопцями?

Перші рази було трохи хвилююче: не знав, чи сприймуть мене як цивільного. Іноді брав із собою доньку — діти завжди розтоплюють лід, створюють теплу атмосферу.

Потім я зрозумів, що найголовніше — просто приїхати. Вони щиро радіють кожному візиту. І вдячні не лише за пакунки, а за увагу, за те, що про них пам’ятають.

Я вже відвідав понад тридцять військових у різних лікарнях — у Тернопільській, Івано-Франківській, Чернівецькій областях. І жодного разу не було якогось дискомфорту. Навпаки, це завжди щирі, глибокі, людські розмови. Інколи короткі, інколи півтори години — із кавою, спільними історіями, жартами.

Про що зазвичай говорите?

По-різному. Часто просто про життя, про спільних знайомих, бо виявляється, що ми могли колись перетинатися. От, наприклад, в Івано-Франківську я зустрів хлопця з Полтави. Ми колись обидва були в студентському самоврядуванні.
Говоримо й про майбутнє, про плани, про можливості для ветеранів. Я розповідаю про наші корпоративні ініціативи, гранти, програми підтримки ветеранського бізнесу.

Був військовий, який дуже цікавиться інклюзією, розповідав про облаштування міського простору, про доступність для людей з інвалідністю. І мені це близька тема — урбаністика, інклюзивність. Ми навіть обговорювали, як у компанії робимо кроки, щоб наші виробництва були максимально доступними.

Деякі зустрічі по-справжньому заряджають, мотивують. Як от цей хлопець з Івано-Франківська. У нього складні травми — майже паралізована рука, проблеми з ногою. Але настільки він сильний і позитивний — я навіть не можу передати. Він зараз навчається 3D-моделюванню, бере участь у виробництві деталей для дронів, проводить збори для своїх побратимів. Хоча, можливо, вже не зможе повернутися на фронт, він робить усе, щоб допомагати тим, хто там. Людина з неймовірною силою духу.

Є хлопці, які після відновлення мріють повернутися до своїх підрозділів. І є ті, хто розуміє, що цього вже не зможе, але знаходить себе в іншому — у волонтерстві, у навчанні, у допомозі іншим. Вони не здаються. У кожного свій шлях, але об’єднує їх одне: бажання бути корисними, далі рухатися вперед.

Що б ви порадили колегам, які хочуть долучитися до волонтерства, але сумніваються?

Не сумніватися ні секунди. Сідайте в авто і їдьте до хлопців. Ви отримаєте набагато більше, ніж віддасте. Це змінює тебе, наповнює зсередини. Коли допомагаєш, ти відчуваєш, що робиш щось по-справжньому важливе. І це те рішення, про яке не шкодують.

Ти бачиш людей, які пройшли через стільки випробувань і при цьому залишаються сильними, позитивними, вдячними. І розумієш: у тебе немає права скаржитись. Це дуже мотивує. Після кожної зустрічі я повертаюсь додому з думкою — працювати ще більше, допомагати ще більше.