Нєізвєстна Катерина — надихаючі історії волонтерів Kernel

«Кожна поїздка — це історія, яку неможливо забути»

Менеджерка із закупівель Кропивницького офісу Катерина Неізвєстна — активна учасниця проєкту Kernel «Корпоративний волонтер». Вона відвідує поранених бійців, які перебувають у госпіталях у Черкасах, Білій Церкві, Дніпрі та інших містах. Сьогодні Катерина ділиться своєю історією волонтерки, історією про щирі емоції, несподівані зустрічі, вдячність і віру в людей.

— Катерино, розкажи нашим читачам про початок твого волонтерського шляху.

— У волонтерську програму «Корпоративний волонтер» компанії Kernel мене запросили колеги. Тетяна Караваєва першою сказала: «Це твоє, тобі варто спробувати». Якщо чесно, спочатку я довго вагалася. Не знала, як буду розмовляти з пораненими, що можна говорити, а чого не варто. Не уявляла, чого чекати від першої зустрічі з хлопцями. Але вирішила спробувати. Згодом страх зник, і я відчула, що це — моє.

— Щоб спілкування з пораненими потрібні певні навички? 

— Волонтери мають бути трошки психологами для поранених. Тож аби ми розуміли, як спілкуватись, як правильно реагувати на певні моменти, нам допомагають кваліфіковані психологи, особливо на початку. З нами проводили збори, консультації, онлайн-лекції. Ми розбирали типові ситуації, ділилися пережитим, підтримували одне одного. Я дізналася, як правильно поводитися в госпіталях, як обирати слова, які емоції показувати, а які потрібно стримати. Це допомогло мені не розгубитися у складні моменти. Зараз стало легше, але кожна зустріч — це все одно велике емоційне навантаження. Бувають і радість, і сум, і шалене натхнення, і сльози, і здивування, і багато іншого.

— Як проходять візити до військових?

— Я зазвичай їжджу одна, мені так зручніше: люблю дорогу, люблю спілкуватися. Перед поїздкою телефоную хлопцям, знайомлюсь, розповідаю, хто я. Не всі одразу відповідають. Особливо військові, які служили на «передку». Часто з підозрою ставляться до дзвінків із незнайомих номерів, питають, звідки взяла їхній номер. Але, коли пояснюю, що я з компанії Kernel, що ми передаємо реабілітаційні набори, контакт встановлюється.

Якщо раптом не можу додзвонитися, зв’язуюсь з медсестрами. У Білій Церкві мене вже знають, тому допомагають швидко. Я стараюсь планувати так, аби за день відвідати кілька хлопців. Буває, встигаю завітати до п’яти-шести.

Kernel надає нашим військовим реабілітаційні набори. Там усе, що потрібно: спортивний костюм, піжама, капці, гігієна тощо. Я завжди уточнюю розміри, зазвичай прямо телефоном. Хлопці здивовані, що їм персонально щось передають. Кажуть: «Це все мені?» І коли відкривають пакунок, усміхаються, як діти, починають розглядати все, приміряти. Це дуже приємно бачити.

Але головне — навіть не речі, а увага. Їм важливо, що до них приїжджають, що їх слухають. Вони виговорюються. Іноді просто мовчимо разом. Присутність — це вже підтримка.

— Дуже хочемо почути історії, які особисто тебе зворушили.

— Одного разу я приїхала до хлопця в Білій Церкві, він був після важкого поранення, обидві ноги та руки в апаратах. Ми зідзвонились заздалегідь, але коли я прийшла, він розплакався. Виявилось, що хлопець — сирота, до нього ніхто не приходив, і він цього навіть не очікував. От так ми просто сиділи з ним і плакали. А потім сказав, що хоче встати з ліжка, щоб подякувати. Я просила не підводитись, бо йому це було непросто. Але він сказав: «Це моя повага до вас». І встав. Це було сильно.

Інший хлопець, до якого я завітала одного разу, не мав руки, але наполіг зробити мені каву. Однією рукою. Казав, що вже навчився все робити сам і хоче показати. Це була його демонстрація сили, самоповаги. І я була вражена, як у нього все виходило.

А колись завітала до хлопчини, він спустився вниз, аби мене зустріти. Сказав: «Давайте я допоможу донести пакунки». А сам з паличкою. Я відповіла: «Та нічого, я донесу сама». І тут він прибрав паличку й почав стрибати на одній нозі — показував, що він сильний. Потім виявилось, що в нього були складні операції на очах. Наша зустріч була для нього однією з перших прогулянок на вулиці. Він спустився, бо просто хотів побачити світ.

У Черкасах був кумедний випадок. Кілька хлопців з однієї бригади лежали на різних поверхах, але не знали, що служили разом. Зустрілися випадково, коли я до них приїхала. Поки спілкувались, виявилося, що знають одне одного суто за позивними. Вони працювали на звʼязку, прикриваючи одне одного, і лише тут побачились. Почали обійматися, стрибати, як діти. Потім ми ще довго розмовляли, пили чай, фотографувалися, аж поки не стемніло й мені не треба було повертатись.

— Чи правда, що ці знайомства виростають у дружбу?

— Після знайомства багато хлопців підтримують зв’язок. У мене в телефоні вони всі підписані зі спеціальною позначкою. Дзвонять, пишуть, вітають зі святами. Деякі знову потрапляють у госпіталі й знову звертаються за допомогою, уже сміливіше.

Один хлопець, який проходив лікування в Кропивницькому, зустрів там дівчину-аптекарку. Потім надсилав фото з протезом, де був у футболці Kernel, розповідав, що планує одружитися. А ще обіцяв зайди до нас у гості на каву.

Ще один військовий передав мені ікону Божої Матері перед тим, як вирушити на фронт. Ікона старовинна, дуже гарна. Ми повісили її в одному з кабінетів. Тепер це наш оберіг.

— Волонтерство — це для тебе сила та натхнення?

Я дуже добре розумію тих, хто боїться починати волонтерити. Я теж боялася. Але треба просто зробити перший крок. Зателефонувати, запитати, дізнатися. Насправді це дуже просто. А коли бачиш очі хлопців, розумієш, що все не дарма. Вони дарують нам удвічі більше, ніж отримують.

На сьогодні я вже відвідала 47 бійців і кожна поїздка для мене сповнена емоціями. Я завжди дзвоню колегам або чоловіку, коли повертаюся, просто поділитися. До речі, чоловік зі мною теж волонтерить. З 2023-го року ми разом беремо участь у діяльності спільноти «Супи від матусь». Там ми закуповуємо овочі, сушимо їх, фасуємо набори для супів і борщів, а потім передаємо військовослужбовцям на різних напрямках. Тож волонтерство — це у нас сімейне.

А ще багато важить відчувати підтримку від колег. Усі ми — одна команда. Ми обмінюємося досвідом, щось одне одному підказуємо. Я дзвонила колегам з Вінниці, з Черкас, з Кременчука. Ми ділимося наборами, координуємо маршрути. Це справжнє волонтерське братство.

Дякуємо, Катерино, за твою неймовірно чутливу розповідь. Дякуємо за твій внесок в нашу Перемогу!