Марина Сиса: допомога іншим як спосіб бути причетною

Про свій шлях волонтера, поїздки до військових, труднощі та позитивні емоції розповіла HR-аналітикиня Kernel Марина Сиса. А також поділилась порадами з тими, хто тільки задумується доєднатися до благодійних ініціатив. 

Одним словом: що для вас волонтерство? 
Якщо одним — відповідальність. А якщо трьома словами — це розуміння власної причетності. 

Коли волонтерство з’явилося у вашому житті? 
До волонтерських проєктів я почала долучатися ще у студентські роки. Я вчилася в Києво-Могилянській академії, яка підтримує багато різних ініціатив. Адже волонтерство було потрібно й у мирні часи. Я допомагала на благодійних забігах та в притулках для тварин, брала участь у донорстві крові. Але ж з початком повномасштабного вторгнення волонтерство стало важливим як ніколи.  

Як проходять поїздки до військових? Що було найскладнішим на початку і що тепер? 
Зазвичай я їжджу разом з колегами — вдвох або втрьох. Це створює менш напружену, позитивнішу атмосферу, спілкування стає комфортним. На початку не завжди розуміла, що можна сказати, коли западає мовчанка. Але з часом цьому вчишся. Зараз складніше те, що відбувається після поїздок. Ти повертаєшся додому з великою кількістю нової інформації, і це не завжди те, що був готовий почути.  

Наприклад, коли ми вперше поїхали, — відвідали двох хлопців з ампутаціями нижніх кінцівок. У кожного з них була лише одна нога, відповідно їм потрібен був лише один крокс. Але санітарка кожного дня ставила їм пару, не задумуючись, що цим постійно нагадує про те, що з ними відбулося. Тож перед поїздкою думаєш, що готовий до воєнної реальності, але коли впритул стикаєшся з її конкретним проявом — рефлексія неминуча. Саме тому робота зі своїми думками після зустрічей іноді буває непростою. 

Як ви справляєтеся з такими переживаннями? 
Допомагає рефлексія, самостійна і з близькими. У мене є друзі-військові, з якими можна обговорити ці речі. І також психолог.  Ще допомагають хобі. Наприклад, в’язання — це монотонна дія, яка заспокоює мозок і допомагає мені структурувати думки. Або спорт: я граю в бадмінтон. Через фізичну активність можна випустити накопичену енергію й продовжити обрану справу. 

Але головна мотивація для мене — це самі військові, яких ми відвідуємо. Мене вражає, як ці люди, незалежно від віку і стан після поранень, прагнуть рухатися далі й вкладатися в майбутнє. Як підтримують побратимів і посестер, не залишають один одного. Це надихає. 

Як людина, яка не є волонтером, може допомогати? 
По-перше, донатити. Маленьких донатів не буває. Навіть кілька гривень мають значення. Іноді ми легко витрачаємо гроші на щось не дуже важливе. Але навіть сума, яку ми віддаємо за якусь модну каву, є суттєвою. 

По-друге, донорство крові. Це буквально те, що рятує життя. 

Що б ви сказали тим, хто хоче почати волонтерити, але сумнівається? 
Я зараз читаю книжку, де герой вчить хлопчика грати в шахи, і там є дуже проста фраза: «Щоб грати, треба грати». Поки не спробуєш, не зрозумієш. Можна поїхати один раз, приєднатися до когось. У нашому ком’юніті волонтерів завжди допоможуть, підтримають новачків і не тільки. Не обов’язково багато говорити. Просто побути поруч і подивитися, як це відбувається. 

А якщо людина зрозуміє, що їй важко? 
Це нормально. Тут не має бути тиску. Волонтерство — це іноді психологічно непросто і в моменті, і після поїздок. Тому не потрібно відчувати провину, якщо ти не готовий до якогось формату допомоги. Є дуже багато способів підтримати, і кожен може знайти свій.