Ірина Тарликова: «Важливо бути поруч із тими, хто цього найбільше потребує»

Щодня наші воїни мужньо боронять країну на передовій, знищують ворогів і витримують найважчі умови. Та після поранень навіть найсильніші стають вразливими, залишаються сам на сам із болем і переживаннями. Саме в цей момент для них важливо відчути поруч підтримку. Про те, як допомагати захисникам тоді, коли вони особливо потребують тепла й турботи, розповіла Ірина Тарликова, керівник відділу соціальної політики Центрального кластеру компанії Kernel та волонтерка. 

Ірино Вікторівно, з чого почалося волонтерство для вас? 

Волонтерство для мене стало природним продовженням роботи. Як керівник відділу соціальної політики Черкаського регіонального управління я й так постійно у контакті з людьми, допомагаю орендодавцям. Тож коли в Kernel стартував проєкт «Корпоративний волонтер», я навіть не роздумувала. Це абсолютно відповідає моєму характеру та бажанню допомагати. Від початку проєкту я тут: перші семінари, навчання, багато-багато поїздок до військових — це стало частиною мого життя. 

Якою саме волонтерською діяльністю займаєтесь сьогодні? 

Якщо говорити про сам проєкт «Корпоративний волонтер», то це передусім відвідування військовослужбовців у шпиталях. Ми опікуємося бійцями 93-ї, 95-ї, 72-ї бригад, а останнім часом також 81-ї та 28-ї. Я відвідую хлопців у Черкасах, Умані, Білій Церкві та інших містах у радіусі кількох годин дороги. 

Окрім того, ми працюємо за зверненнями пайовиків — наших орендодавців, а також їхніх родин. Якщо згорів бліндаж, пошкоджене спорядження чи потрібна форма, ми допомагаємо. В одному із сіл у нас навіть швейна майстерня на волонтерських засадах працює. Спочатку дівчата шили буквально в гаражі на двох машинках, а згодом ми надали їм просторе приміщення, яке сьогодні обладнане технікою та меблями. Тепер вони забезпечують військових усім — від футболок до бронежилетів. 

Також надаємо допомогу громадам: паливо, шини, ремонт авто для ЗСУ, продукти. У перші місяці війни колеги навіть самі возили гуманітарку до східних регіонів. Сьогодні більше працюємо через організації, але запити від голів громад і старост продовжуємо закривати. 

Розкажіть детальніше про відвідування військових у шпиталях: як це відбувається? Що найважливіше в таких зустрічах? 

Поранених часто привозять до лікарень регіону здалеку: з Дніпропетровщини, Луганщини, Харківщини тощо. У Черкасах у них немає рідних, і вони залишаються сам на сам зі своїм болем та без елементарних необхідних речей. Наш проєкт передбачає набори відновлення: одяг, білизну, взуття, гігієну, вітаміни, книжки українських авторів, малюнки дітей. До речі, саме листи та малюнки хлопців тішать чи не найбільше, вони завжди відкладають їх біля ліжка. 

Пам’ятаєте свою першу зустріч із пораненим? 

Так. Це був боєць Максим. Я готувалась до зустрічі з великим хвилюванням, навіть у машині їхала без музики, щоб зосередитись. Страшно було не через саму зустріч, а через думку: «А що як скажу щось не так, зроблю боляче словом?». На щастя, Максим був у не надто важкому стані, навіть вийшов до мене сам. Ми добре поспілкувались і тоді я зрозуміла, що це тільки початок. Потім були десятки історій: і дуже важких, і надзвичайно зворушливих, і веселих, і сумних, і тих, що вплинули на мій світогляд. 

Був, наприклад, солдат Соколов. Ми говорили півтори години і проговорили б ще довго, аби мені не треба було повертатись. Він воював ще з часів АТО, пережив багато й готовий був ділитись мудрістю, досвідом. Але є й такі хлопці, що взагалі не йдуть на контакт. Тут треба відчути людину: якщо вона не готова говорити, просто залишаєш набір і контакти. Важливо дати підтримку, але не навʼязувати її тим, хто не готовий відкриватись. 

Очевидно, що це емоційно важка робота. Як ви відновлюєтесь після таких зустрічей? 

Так, спершу це дуже виснажувало. Але з часом я навчилася перемикатися. Ми проходили тренінги з психологами, нас вчили, як правильно реагувати. Головне – пам’ятати: якщо ми втратимо сили й дух у тилу, то хлопцям на фронті буде ще важче. Це внутрішня установка — ми маємо бути опорою. 

Багато людей хотіли б долучитися до волонтерства, але сумніваються, не знають, з чого почати. Що ви сказали б їм? 

Не бійтеся, просто робіть. Я сама спочатку дуже боялася. Але не того, що побачу поранення, а що можу сказати щось зайве й зачепити людину. Але очі бояться, а руки роблять. Коли ти поруч із військовим, важливо бути уважним, відчувати його стан. Усе інше приходить із досвідом. Тому моя порада колегам і всім охочим: спробуйте. Страх зникне, а розуміння, що ви дійсно допомагаєте, залишиться назавжди. Коли бачиш усмішку бійця, який щойно отримав дитячий малюнок чи новий одяг замість зіпсованого, розумієш: ти зробив щось значуще.