Ірина Коломієць — надихаючі історії волонтерів Kernel

Сьогодні герої живуть не в книгах або фільмах, вони зовсім поряд: рятувальники, медики, волонтери та, перш за все, наші сміливі воїни. Але навіть героям потрібна підтримка та турбота. Саме тому був створений Корпоративний волонтер — проєкт, спрямований на допомогу пораненим бійцям, які перебуваються на реабілітації у лікарнях країни.

До проєкту Корпоративний волонтер приєдналось чимало небайдужих співробітників Kernel. Серед них фахівчиня з обліку закупівель Ірина Коломієць, яка відвідала вже 53 бійці, і кожна зустріч — це окрема історія, часом складна і болісна.

— Ірино, що стало поштовхом для того, аби допомагати іншим?

— Коли почалося повномасштабне вторгнення, ми з родиною почали допомагати людям, які тікали з окупованих територій. Ми приймали їх вдома, давали притулок на день-два, годували, забезпечували одягом і допомагали рухатись далі. Згодом мій чоловік також долучився до волонтерства: допомагав розвозити гуманітарну допомогу від церкви.

А згодом у Kernel стартував проєкт «Корпоративний волонтер», і я зрозуміла, що хочу бути його частиною. У якийсь момент я сказала собі: «Хто, якщо не я?». І почала відвідувати поранених у лікарнях. Нам надсилають списки військових, які потребують підтримки, і ми їздимо до них, передаємо пакунки відновлення, спілкуємося, слухаємо їхні історії.  Знаєте, їм це дуже потрібно. Вони хочуть турботи, уваги, хочуть поговорити, розповісти про своє життя.

— Ці розповіді…що в них?

— Розповідають про свої родини, дітей, роботу. Проте після пережитого повернутися до мирного життя їм дуже складно. Багато хто зізнається, що хоче назад до своїх побратимів на передову. Їм бракує тієї єдності, атмосфери бойового братерства. Побратими — це теж уже сімʼя.

Але трапляються історії, від яких аж ком до горла підступає. Наприклад, коли я познайомилась з бійцем Юрою з Донецька, він мав дуже важке поранення. Деякий час його вважали загиблим. Після ворожої атаки, він отримав травми ніг. Аби вибратись звідти, де їх «накрили», Юра 14 днів повз полем бою. Він їв сніг, щоб вижити, не мав жодних орієнтирів. І навіть уже був готовий накласти на себе руки, аби не потрапити в полон до росіян. Але йому вдалося доповзти до наших. Його врятували, швидко надали допомогу, хоч і довелося ампутувати ногу. Зараз він проходить реабілітацію. Він дуже світла і неймовірно сильна людина, пише пісні, дуже талановитий.

— Що воїни говорять про свої плани після реабілітації? Можливо, діляться мріями?

— Найбільше вони мріють повернутися на фронт. Усі, кого я зустрічала, кажуть одне: «До кінця». Навіть ті, хто залишився без кінцівок, думають не про цивільне життя, а про боротьбу. Хоча, звичайно, є ті, хто через травми не може повернутися. Ми допомагаємо їм знайти себе в мирному житті. Навіть запустили спеціальний телеграм-канал, де ветерани можуть знайти корисну інформацію та актуальні вакансії за своїми можливостями.

— Чи звертаються військові, яких ви відвідували, до вас повторно?

— Так, буває. Одного разу хлопець, якого я відвідувала у районній лікарні, подзвонив і сказав: «Мене перевели у Вінницю. Якщо можна, приходьте ще раз». Потім він телефонував ще, розповідав, як справи. Деякі військові додають мене в друзі у Facebook, надсилають фото у костюмі з набору відновлення, дякують. Це дуже гріє душу.

Спілкування з волонтерами — це дуже важливо для воїнів. Вони наче діти, їм бракує уваги, тепла, простих людських розмов. Коли я телефоную вперше, часто вони насторожені: «А хто ви? Звідки у вас мій номер?». Тут треба обережно пояснити, хто ми та чому хочемо їх провідати, тоді вони поступово відкриваються.

Є, звісно, винятки. Декілька бійців відмовилися від допомоги — їм просто було важко прийняти свою ситуацію. Але більшість дуже вдячні. І для мене це найголовніше — знати, що наша підтримка дає їм сили рухатися вперед.

Коли спілкуюсь з хлопцями, то жартома кажу, що напишу про них книгу. Вони сміються. Але насправді кожна історія дійсно цікава та особлива, тож заслуговує на те, аби її почули.

Дякую вам за вашу працю і за те, що ділитесь цими історіями.