Дмитрук Ілона — надихаючі історії волонтерів Kernel

У непростий для країни час особливо важливо підтримувати одне одного та залишатися людьми. Серед тих, хто знаходить час і сили допомагати пораненим військовим — Ілона Дмитрук, HR Business Partner Kernel. У цьому інтерв’ю Ілона ділиться своїм досвідом, розповідає про важливість простого людського спілкування, щирості та тепла, і про те, як кожен із нас може стати частиною цієї великої справи.

— Ілоно, розкажіть, як і коли ви почали займатися волонтерством? Що стало тим першим поштовхом?

— Я долучилась до волонтерства ще до початку офіційного старту корпоративного проєкту. Це була глибока внутрішня потреба. Усвідомлювала, що не можу залишатися осторонь, хотілося бути поруч з тими, хто зараз проходить важкий шлях відновлення. Коли розумієш, скільки втрат і болю довкола, важливо не мовчати та не закриватися, а діяти.

Для мене головним поштовхом стало розуміння, що люди, які захищають нашу країну, заслуговують на більше, ніж просто лікування — їм потрібне живе слово, підтримка, звʼязок з життям, яке за межами війни. Ці зустрічі — не про героїзм волонтерів, а про людяність. Про те, що не можна залишати цих людей наодинці зі спогадами й тишею лікарняних стін.

Коли йдеш до лікарні, ніколи не знаєш які емоції будуть переповнювати. Адже хлопці можуть бути після реанімації, коли вони ще нещодавно перебували на межі життя, бути у стані постійного фізичного та емоційного болю, несприйняття нового стану… Кожен раз у нас одна мета: підтримати військових, подарувати відчуття, що про них піклуються і пам’ятають.

— Чим саме ви займаєтесь сьогодні як волонтер? Кому та чим допомагаєте?

— Здебільшого я відвідую військових у шпиталях на Волині. Я родом із Луцька, тому під час кожного візиту додому намагаюся захопити також Рівненську, Львівську, Житомирську області. Мене дуже підтримує моя подруга Ірина. Ми приходимо до поранених, говоримо з ними, слухаємо. Це те, що часто потрібно більше, ніж будь-яка допомога — бути почутим, відчути людське тепло. Це може бути пів години умовно мовчання, але найчастіше це кілька годин щирих історій. Комусь треба просто побути поруч, а хтось ділиться пережитим з чорним гумором і блиском в очах.

Разом із Kernel ми передаємо хлопцям «Набори відновлення» — це не просто речі, це знак, що про них пам’ятають, турбуються, їм вдячні. Але найцінніше, коли вони потім мені самі пишуть, пам’ятають, вітають з днем народження і зі святами, дякують. Це означає, що звʼязок справді відбувся.

Я вдячна компанії за таку важливу соціальну місію і підтримку. Нас навчають, психологи радять, як правильно спілкуватись з пораненими, як реагувати на агресію чи розчарування. Наш головний принцип спілкування з пораненим бійцем — це повага, підтримка та відсутність нав’язливого співчуття. Але також важливо потурбуватись про себе як волонтера. Підтримка йде від команди, від нашого бізнесу — і це надихає. Це не просто про акцію, це про позицію.

— Чи є у вас історія волонтерства, яка особливо запам’яталася?

— Після кожної зустрічі маємо такі історії. Особливо запам’ятовуються моменти, коли бачиш, як щиро реагують хлопці. Іноді як діти, які довгий час не мали жодного візиту від рідних. Вони готові тобі розповідати все, жартувати, сміятися, згадувати побратимів, показувати фото: від окопів, облаштування свого побуту, до відірваних кінцівок, а при цьому продовжувати жартувати із болем і гідністю — це вражає. І я розумію, наскільки важлива просто людська присутність. Такі моменти залишаються надовго.

Пам’ятаю, як відвідувала одного бійця, який довгий час був в лікарні і його побратим, у якого я вчора була, зробив йому сюрприз і теж приїхав. Більше двох годин зі смішними, захопливими, подекуди складними історіями. А розповідали різне: від важкої роботи з вагонами на залізниці до окопних воєнних буднів.

Такі зустрічі ще більше показують, наскільки сильними залишаються зв’язки між ними. І як важливо не бути байдужими, щоб ці зв’язки підтримувати і зберігати.

— Дайте пораду тим, хто хоче спробувати себе у волонтерстві, але не знає, з чого почати.

— Не чекайте ідеального моменту. Почніть з малого — просто прийдіть. З відкритим серцем і бажанням слухати. Поспостерігайте. Якщо немає з ким піти — беріть мене із собою. Я рада, що сьогодні уже багато наших колег долучилось до цієї ініціативи, відвідують бійців сім’ями, з дітьми. І ми радо приймаємо до своєї команди «новеньких».