Громюк Тетяна, начальник цеху сировини та дільниці готової продукції, працює в компанії з 1993 року.
Із чого починався ваш довгий шлях у компанії Kernel?
Я прийшла на підприємство в 1993 році після училища і працювала транспортувальником: приймала сировину, регулювала подачу та розвантаження на зберігання. Це не відповідало моїй професії (апаратник-екстракторник), але потрібно було із чогось починати. І я почала.
Мені було 18 років, і я не дуже планувала майбутнє. Хотіла потрапити на завод, бо бачила в цьому стабільність, якої так не вистачало в 90-ті роки. Як виявилося, це рішення стало початком цікавого шляху та кар’єрного розвитку. Я працювала транспортувальником і водночас навчалася на машиніста очисних машин. Перехід на посаду машиніста — моє перше маленьке підвищення.
Що вас надихнуло зростати в кар’єрі?
Неочікувано мене підштовхнула декретна відпустка. Я завжди прагнула зростати й не хотіла, щоб у декреті цей ріст зупинився. Навпаки, я витратила цей час на освіту — закінчила технікум. Тоді я вже розуміла, що не планую продовжувати працювати транспортувати насіння, мені хотілося більшого, для цього потрібно було навчатися, поглиблювати свої знання. І вже через деякий час після повернення на роботу я стала начальником зміни.
Ви були дуже рішуче налаштовані. Що саме ви робили для свого росту в компанії?
На посаді начальника зміни я побачила свої можливості, випробувала себе та переконалася — я можу більше. Це додало мені впевненості, але треба було продовжувати навчання. Щоби отримати наступне підвищення, я закінчила заочно Національний університет харчових технологій і досягла мети — у 2007 році стала начальником цеху сировини. Здається, можна було розслабитися і насолоджуватися успіхом. Але я не зупинилася: проходила всі можливі тренінги, які пропонувала компанія, покращувалася, опановувала нові компетенції. Особливо мені запам’яталися виїзні тренінги в київському офісі. Я вже не згадаю подробиць тих зустрічей, але не забуду людей, з якими там спілкувалася і обмінювалася досвідом. Я вважаю, це дуже поєднує компанію зсередини та надихає поглиблювати свої знання.
Моя керівниця мене підтримувала й жартома називала «вічним студентом», казала, що я все життя навчатимуся. Так і є. Жага та любов до нових знань нікуди не поділися. Ще одна риса, яка допомагає мені не зупинятися — наполегливість. Якщо я хочу щось зробити, я це обов’язково зроблю. Цілеспрямованість, навчання та підтримка колективу допомогли в 2022 році підкорити наступну вершину — я отримала посаду начальника дільниці сировини та дільниці готової продукції.
Поділіться, будь ласка, з якими викликами та складнощами довелося стикнутися? Як ви їх подолали?
Найважчим для мене було стати начальником зміни в молодому віці. Керувати людьми — незвичне та відповідальне завдання. Мої підлеглі були старші від мене. Я хвилювалася, як вони мене сприйматимуть. Як я керуватиму ними, коли ще вчора ми працювали разом? Але варто було спробувати і я побачила, що бригада мені довіряє. Мене цінували та підтримували, підказували, якщо в якихось питаннях мені бракувало досвіду. Коли треба було виконати завдання, ми шукали спільне рішеннями та досягали результату. Я завжди прислухаюся до своїх працівників, бо колектив — наше все.
Що вам найбільше подобається у вашій посаді зараз?
Найбільше подобаються люди. У мене цікава робота, але я розумію, що досягла цього рівня завдяки колективу. Не було б моїх людей, я була б інша. Вони мене скрізь підтримували і це мене мотивує. Навіть у складних ситуаціях, коли щось не вдавалося, вони підтримували мене та нагадували, що в нас усе вийде!
Коли почалося повномасштабне вторгнення, ми теж не покинули одне одного. Мене війна застала за кордоном, але я повернулася і продовжила працювати. Начальники змін дочекалися мене, й нам вдалося зберегти колектив. Але не на 100 % — усі механіки пішли на фронт. На щастя, вони живі. Я підтримую з ними зв’язок, щоразу, коли вони приїздять у відпустку, забігають на п’ять хвилин побачитися. Також я завжди цікавлюся їхніми потребами, допомагаю отримати спорядження, яке пропонує компанія.
Ви вже стільки всього досягли. Які у вас цілі на майбутнє?
Моя мета — зберегти колектив. У нинішніх умовах війни, головне — зберегти людей та дочекатися повернення тих, що пішли на фронт. Завжди хтось приходить на роботу, хтось йде, але основний колектив залишається і я маю дбати про нього. Для цього я багато спілкуюся, очолюю профспілковий комітет, заохочую працівників триматися разом та підтримувати одне одного.
Яку пораду ви дали б колегам, які хочуть рости, але мають сумніви?
Я впевнена: якщо людина чогось хоче, то це треба робити. Краще спробувати, ніж втратити можливість. Якщо є хоч маленьке бажання, треба діяти. Люди поруч завжди допоможуть. Коли я починала, то просто ходила, дивилася, питала. А зараз дуже багато інструментів, які допомагають навчатися.
Якщо є бажання — дій, навчайся, зростай, бери консультації. Тільки скажи про своє бажання і тебе підтримають. Зараз усі двері відкриті. Скажи «Я хочу» і вперед!
