24 лютого о 6:30 мені зателефонував керівник відділення і повідомив, що повз бази поїхала бронетехніка. У той же день відділення були повністю заблоковані», — розповідає свої спогади про перший день повномасштабного вторгнення керівник інженерної служби Гордійко Анатолій Петрович.
На той момент РУ обробляло 52 000 га землі: серед яких 20 000 га, що межують із РФ, поля трьох відділень виходять прямо до кордону. Тож із перших днів вторгнення працівники баз могли розраховувати лише на власну сміливість та рішучість. Й одразу взялися до справи.
Врятувати техніку та зберегти робочі місця
Силами спеціалістів ми охороняли майно та виводили техніку під вогнем. Керівник мехзагону Мельник Геннадій Миколайович жодного разу не водив трактор, але сів за руль та поїхав. Так само й інші працівники бази (хто не був заблокований та мав можливість дістатися до місця) виходили на роботу та переганяли техніку, перевозили обладнання. Другим етапом вивозили паливо-мастильні матеріали і, коли їхали востаннє, потрапили під обстріл. Водія з іншого кластеру Шевченка Миколу Петровича поранило в ногу. Зараз, коли згадую ті дні, здається неможливим, щоб таку важку та ризиковану роботу виконали звичайні люди. Але тоді ми з командою робили все, що було потрібно, і не вагалися.
Напередодні вторгнення ми мали розширену нараду, де були обговорені питання комунікації. У нас на РУ всі знали, що робити в разі відсутності зв’язку; керівник мехзагону та провідний агроном на місці приймали рішення. Завдяки такій організації та підготовці ми обрали момент тиші і вивели обладнання, коли постало питання евакуації. Нас супроводжували військові: вони допомогли розсунути пости, щоб пройшла великогабаритна техніка.
Після того, як ми вивезли обладнання, бази більше не функціонували. Споруди на території зазнали суттєвих руйнувань: пошкоджені вікна, покрівля, технічні приміщення, бокси, їдальня, гуртожиток. На цей момент про відновлення навіть не йде мова: до кордону 5 км, будь-які роботи на базах будуть дуже небезпечними, адже ці місця і досі знаходяться під обстрілами. Так само, на жаль, неможливо використовувати землі, закріплені за відділеннями.
Жити вдома та продовжувати працювати
Техніку та працівників перевели в інші відділення на безпечній відстані від кордону. Це трохи змінило робочий розпорядок: зараз людей розвозимо по домівках у їхні села. Збільшилося навантаження на логістику, але компанія не покинула працівників — усі, хто залишився, зберегли свої робочі місця. Обов’язково треба було знайти можливості, щоб люди працювали, заробляли, піклувалися про свої родини без ризику.
Директор Ігор Володимирович дав чітку вказівку: усі люди, хто залишилися, мають бути забезпечені роботою. Навіть ті, хто тимчасово поїхали зі своїх відділень, вважались у відрядженні, їм нараховувалися виплати. Фінансову підтримку отримали працівники, чиї будинки постраждали від влучень, компанія допомогла з відновленням. У той час підставляли плече всім, хто потрапив у скрутне становище, і співробітники почувалися захищеними.
Директор щодня, коли тільки був зв’язок, контролював ситуацію та завжди знав, що ми робимо, де наші люди, як вони та чого потребують. Щодня ми звітували. Це допомогло уникнути найгіршого — паніки. Робітники знали, що керівництво не покинуло їх. Це мало дуже позитивний вплив та підбадьорювало.
То був дуже важкий період, весь час я хвилювався за людей, адже будь-яка робота в тій території була ризикованою. Але завдяки відданій взаємодопомозі вдалося подолати тривогу та зробити те, що необхідно. Також ми весь час відчували підтримку компанії: допомога з відновленням, нарахування заробітної плати день у день, можливість працювати та не залишати свою родину. Директор Макуха Ігор Володимирович прийняв рішення подбати навіть про працівників охоронної компанії, які залишилися з нами без грошей, без їжі, без можливості повернутися додому. Мені здається, що саме це допомогло нам пережити ті важкі часи: підтримка, піклування, надійне плече поруч, впевненість, що своїх людей ніколи не залишать.