З 26 лютого по 8 вересня 2022 дільниця знаходилася під окупацією. З першого дня повномасштабного вторгнення базу оточували вибухи та дрони, а невдовзі й ворожа техніка. Про те, як невеликому колективу дільниці вдалося не здатися, дати опір окупантам, підтримувати одне одного та місцевих жителів і продовжувати виконувати свою роботу нам розповів молодший фахівець відділу безпеки Рудь Микола Миколайович.
«У важкій ситуації ми разом шукали вихід»
Через небезпеку ми не могли зустрічатися колективом на базі, тому збиралися в домах, обмінювалися інформацією, обговорювали питання, з якими стикалися. Ми були відрізані від компанії та змушені приймати рішення самостійно вже на місці. Але, по можливості, я підтримував зв’язок зі своїм керівником, не втрачав шанс зателефонувати, звітував, радився. І завжди чув нагадування від Харченка Сергія Миколайовича: «Насамперед бережіть себе та людей. Людське життя важливіше за все». Я цей погляд підтримую, але було боляче бачити, як розкрадають техніку, мета якої — вирощувати хліб, давати людям роботу, можливість піклуватися про родини, розвивати село. Для нас це більше, ніж сільгоспобладнання.
Саме від наїздів та пограбувань окупантів база зазнала найбільших втрат:
Такі набіги продовжувалися, тому, щоб зупинити мародерство, потайки організували чергування та охорону бази вночі. Ми прийняли рішення врятувати і сховати техніку у дворах небайдужих місцевих жителів. Через це до мене додому приїжджали з допитом, але ми знали, що робимо та не збиралися відступати. В усіх рішеннях мене підтримували та допомагали механізатори — тракторист Ратій Олександр Володимирович та комбайнер Країло Михайло Михайлович. Разом нам вдалося не дозволити окупантам розграбувати базу та попіклуватися про людей.
Головна сила та цінність — люди
Щоб забезпечити людей зерном, нам довелося вдатися до хитрощів. Серед техніки, яку ми вивезли, був комбайн на ходу — ми відтягли його на приватне подвір’я та розібрали. Щоразу, як по нього приходили окупанти, ми казали, що він в ремонті. Так нам вдалося зберегти його до моменту, коли визріла озима пшениця. Врожай збирали вдень, на свій страх та ризик, і тут теж не обійшлося без труднощів: до нас приїжджали, допитували. Потім їздили по дворах, перевіряли, чи дійсно ми роздали те зерно людям. Ми роздали. Розвезли в кожен двір. Це хліб для наших людей, їм він й мав дістатися.
А коли збір пшениці було закінчено, ми знову пошкодили комбайн, щоб він не дістався ворогу. Так він і стояв біля двору, ніхто його не чіпав до визволення — нам вдалося зберегти всю техніку та врятувати врожай.
Чекаємо, коли знову зможемо працювати на своїй землі
Після деокупації власними силами переганяли техніку в безпечні регіони: я супроводжував, хлопці — на тракторах, чіпляли сівалки та потрошку їхали. На блокпостах проблем не було: ми самі допомагали їх будувати, тому одразу робили під розмір нашої техніки, щоб вона вільно проїхала. Також після визволення ми отримали допомогу від компанії Kernel: борошно, цукор, інші продукти. Це було дуже доречно, адже село пережило важкі часи, коли купити щось було майже неможливо.
Зараз, через небезпеку, база не працює, усі співробітники на фронті. З механізаторами я підтримую зв’язок — Ратій Олександр воює на Куп’янському напрямку, а Країло Михайло на Херсонському, його було серйозно поранено в голову, але зараз він знову в строю. Компанія їх теж підтримує — за ними збережено їхні робочі місця, їм нараховується заробітна плата, робота очікує повернення цих спеціалістів. І я очікую. Зараз важко будувати плани на майбутнє. Єдиний мій «план» — щоб хлопці повернулися живими та здоровими, щоб села жили, діти безпечно ходили до школи, а на полях знову мирно вирощували хліб.
Якщо вас є історії для проєкту, якими ви б хотіли поділитись про себе чи про колег, будь ласка, надсилайте їх на пошту для [email protected].
І ми обов’язково про них розповімо.